Той, хто спускається вулицею Mayor від площі Mayor, проходить повз неї без зупинки: між вітринами та житловими блоками 1970-х років відкривається, майже в одній лінії фасаду, кам'яний портал XVII століття. Це все, що залишилося від одного з найстаріших монастирських комплексів міста. Це не невелика церква, затисната між будівлями, а єдиний уцілілий фрагмент монастиря, що займав половину квартала.

Августинці поселилися тут у дату, близьку до завоювання, з першим розташуванням поза стінами міста біля акведуку Mayor, де сьогодні стоїть Притулок; зруйнований у XIV столітті під час війни двох Педро, громада переселилася в королівський постій всередину стін з королівським захистом, наданим у 1402 році Мартином I. Інші документальні джерела датують заснування 1298 роком, на чолі з отцем Франциско Салельєсом, і переселенням у стару Королівську палацу в 1375 році. Від середньовічної будівлі нічого не залишилося: сучасний храм барокко, роботи завершені в 1651 році з декоративними доповненнями XVIII століття. Муніципальний каталог захисту приписує авторство Хуану Ібаньєсу, атрибуція, яку регіональна картка формулює обережно, як найбільш вірогідну за ознаками.

Одна нава із чотирма каплицями, відкритими по обидва боки між контрфорсами, напівкруглий купол на keresztе та високий хор біля входу; коринфські пілястри позначають розділи нави, перекриті циліндровим склепінням з люнетами. Купол повертається над невеликим барабаном, опертим на пендантиви й увінчаним високою ліхтарнею, а вівтар, квадратний і прямим завершенням, накривається восьмигранним склепінням над двома рифленими труби. Те, що видно з вулиці, — це портал, і він заслуговує на хвилину: збудований з тесаного каменю, з жолобленими пилястрами з обробленого каменю й перекладиною з радіальних блоків, обрамлений двома тосканськими колонами й розламаним фронтоном із волютами й піналем над антаблементом із триглифами, що ведуть до основного мотиву — герба ордену; зверху вікно в оправі справжньо барокової рокалі з зображенням святого Августина. Нижня частина вежі, також з тесаного каменю, вирішує кут будівлі.

Вітраж головного вівтаря датується 1771 роком з участю Хосе Верґари та золоченням Гонсало Коля, а внутрішність була прикрашена фресками Хоакіна Оліета. У 1835 році монастир закривається; у 1849 році комплекс переходить в мерію, яка призначає його цивільним губернатором, делегацією скарбниці й навіть військовою казармою, і тільки 19 жовтня 1957 року його повертають Ордену святого Августина, що дозволило громаді повернутися. У 1974 році через міське спекуляцію всі будівлі крім монастирської церкви було зруйновано, яку вдалося відновити й знову відкрити для богослужіння; на її місці виросли житлові блоки й зникли, невідомим способом, скульптури Ігнасіо Верґари, що президували головній нішею головного вівтаря. Продовжує належати до діоцезії Сеґорбе-Кастельйон і відкрита для богослужіння, тому побачити купол і вівтар залежить від розпорядку месс; портал же можна розглядати у будь-який час, і він виграє вранці, коли світло входить збоку вулицею.